ПРО ЛЮБОВ ДО СПОРТУ
Мені іноді трапляються пости, та й доводиться особисто спілкуватися з людьми, які називають себе тренерами та які впевнено заявляють, що прищеплюють дітям любов до спорту.
У цьому пості я хотів би розібрати коротко, але по суті, що ж таке любов до спорту і як її можна оцінити у юного спортсмена.
Ця стаття призначена, в першу чергу, для свідомих батьків і я сподіваюся, вона дасть розуміння і, відповідно, допоможе розібратися, що ж насправді прищеплює дитині ваш тренер.
Отже, який головний аргумент у таких фахівців? Головне, щоб дитині подобалося. Все. Далі цього зазвичай не заходить. Досягається це «подобається» одним єдиним способом – доставляючи дитині виключно позитивні емоції від «тренувального процесу». Чому я тренувальний процес виділив у лапки? Та тому, що до тренувального процесу це не має жодних стосунків. Акцент робиться тільки на емоційному стані дитини, без урахування специфіки та головних аспектів тренування. Я не говорю, що емоції не важливі, особливо позитивні. Але це далеко не єдиний критерій хорошого тренування. А якщо дитина зазнала негативних емоцій? Що тоді? Тоді, на їх думку, такий тренер нелюд, тиран, погано ставиться до дітей, і взагалі їх не любить, і більше ми до нього не будемо ходити.
Не буду багато писати якими прийомами досягається цей ефект у таких діячів. Здебільшого все зводиться до одного. Безконтрольна вседозволеність і надмірна похвала, яка часто не відповідає реальності. Про похвалу я вже писав раніше статтю. Кому цікаво, почитайте.
Підсумок такої роботи: дитина виростає виключно споживачем (і це далеко не весь перелік), а якщо щось віддає за ці емоції, то природа такої віддачі, або матеріальна, або отримання певної вигоди від когось (батько, «тренер» і т.д.). Це важливо розуміти. Не отримувати радість (а це не те саме, що отримувати задоволення) від досягнення своїх результатів, а отримувати задоволення від зовнішнього світу. Якщо рівень задоволення від таких тренерів знижуватиметься, то (відкрию великий та неприємний секрет) з великою ймовірністю вас легко поміняють на іншого подібного «фахівця». І доводиться розбиватися вщент, щоб утримати дитину, застосовуючи все більше і більше «лагідних» прийомів.
МОТИВАЦІЯ У ДИТЯЧОМУ СПОРТІ
Будь-якому тренеру за час своєї практичної діяльності неодноразово доводиться стикатися з питаннями мотивації, читайте – бажання, при заняттях дітей спортом.
Часто можна почути такі фрази, як від батьків, так і від дітей «він не хоче більше тренуватися», «їй перестало подобатися», «зникло бажання» тощо.
У цій статті я покажу кілька найпоширеніших батьківських помилок, які вбивають мотивацію юного спортсмена.
Перша помилка, якій я присвятив окрему статтю, це амбітність батька (ів), тобто бажання батька та/або матері набагато більше за бажання самої дитини. І вони його пригнічують. У цій ситуації мало хто з дорослих замислюється, що своїми діями і словами насильно (дитина ще не може відстоювати себе) вдиратися в особисті межі і перетворює свою любу дитину на слухняну іграшку, яка виконує бажання дорослих. Ні про яку свободу волі, а тим більше особисту реалізацію, тут не йдеться. Підсумок: виховується слухняний несамостійний раб, який відвідує спортивний зал «з-під палиці» або, що ще гірше, через страх бути відкинутим і позбавленим батьківської любові.
Друга, дуже поширена помилка, випливає із першої. Це всезнаюча мама (можливо і тато, але рідше). В цьому випадку один із батьків забирає на себе роль тренера, самовільно привласнивши собі право управління, втручається в тренувальний процес і «налаштовує сина перед змаганнями», «самостійно вчить дочку елементам», «роздає поради та робить зауваження», намагається принизити в очах дитини значущість авторитету тренера, коли не згоден з його думкою і робить ще багато шкідливого для становлення спортсмена. Але найголовніша шкода полягає в тому, що такі батьки змінюють ставлення до самого тренера та тренувань на гірший бік. Про яку мотивацію тут можна говорити?
ЯК НЕ ТРЕБА ВЗАЄМОДІЯТИ З ТРЕНЕРОМ
Багаторічні спостереження дають підставу виділити два перегини, які часто зустрічаються при спілкуванні з тренером. Поряд з тими батьками, які після кожного тренування очікують посекундний звіт про свою дитину та її «успіхи», є й такі, які вважають за краще мінімізувати цей момент і черпають інформацію виключно від дитини. У цій статті увага буде приділена другому способу відносин, оскільки, на мій погляд, він деструктивніший, ніж перший. Безумовно, все суто індивідуально (у кожного своє власне уявлення про те, як це потрібно робити), але я ставлю за мету показати явище.
Думаю, не потрібно бути науковим діячем, щоб усвідомити, що дитина не здатна дати адекватну оцінку ситуації (тренувальному процесу) і в принципі не повинна це робити. Перша помилка, яку часто припускаються такі батьки, це починають за спиною тренера критикувати його дії. Мовляв, не приділяє уваги/не так подивився/не то сказав, або ж в інший бік – дав надто складне завдання/надмірно вимагає/упереджено ставиться та й інше. Буває так, що в процесі підготовки спортсмен, набуваючи бійцівських якостей, починає відхилятися від сімейного укладу і чим більше, тим менше він стає схожим на своїх близьких родичів і тут трапляється друга поширена помилка, коли один із батьків приходить у спортзал і влаштовує скандал. Після чого йде з гордо піднятою головою і навіть не здогадується про те, що своєю поведінкою перекреслив спортивне майбутнє дитині, відбивши бажання у тренера ВКЛАДАТИ душу в такого спортсмена. Дитина може й надалі відвідувати тренування, отримувати увагу, рекомендації з виправлення помилок і навіть певну допомогу, але ВКЛАДАТИСЯ в неї тренер вже не буде. Відкрию маленький секрет для таких батьків. Якщо тренер не буде зацікавлений у спортсмені, то результату ніколи не буде, яким би талановитим не був спортсмен.
Далі ситуація посилюється за таким сценарієм. Оскільки метою скандалу служить повернення до старого сімейного способу виховання (читайте придушення) і грубе неприйняття нових форм якостей характеру, то батьки різними способами починають схиляти тренера саме до цього і всіляко намагаються вплинути на процес розвитку спортсмена. Треба пам’ятати, що справжній професіонал НІКОЛИ не враховуватиме подібні побажання батьків і не дозволить втручатися у свою роботу, з чого випливає наступний факт: пропорційно зростаючому впливу тренера, вплив батьків буде стрімко зменшуватися. Це викликає внутрішню паніку і в хід йде все, що можна придумати, від приниження тренера в очах дитини до фізичної перешкоди розвитку: коли дитину замикають у кімнаті, щоб не йшла на тренування або кидають парасолькою в голову дочки, при зробленому виборі піти в спортзал, замість того, щоб посидіти вдома з мамою.
Я навів кілька конкретних прикладів помилок, які часто зустрічаються з боку батьків при взаємодії з тренером. А їх безліч. І всі вони мають тільки одну явну причину – нерозуміння, що виникає від неповноти інформації про процес, що відбувається. Річ у тому, що спорт висуває низку вимог до спортсмена, ігнорувати які тренер ніяк не може, звідси і всі його дії, які батьки мають чітко розуміти та в ідеалі підтримувати.
Правильна ж взаємодія передбачає систематичне (не обов’язково щодня) спілкування з першоджерелом, тобто із вашим тренером. Особливо коли щось незрозуміло чи не подобається. Справжній професіонал завжди пояснить причину своїх вчинків та перспективи, що йдуть за ними (якщо не може, це не професіонал і можете сміливо помахати йому рукою).
І останнє: заявивши тренеру про своє бажання зробити з дитини чемпіона, бажано завжди пам’ятати, що справжній спортсмен виховується за законами спорту і до цього потрібно бути готовим.
P.S. Аналізуючи причину непрямого збору інформації замість прямого спілкування, зазвичай, з’ясовується дуже цікавий факт таких батьків. Але це вже зовсім інша історія.
РЕАЛІЗАЦІЯ СЕБЕ ТА ЗАДОВОЛЕННЯ
Сучасний тренд прожити щасливе життя диктує особливе його розуміння. Я б сказав, сильно перекручене та далеке від істини.
Пропоную вашій увазі власну версію розуміння цієї теми.
Особисто я поділяю життя людини на два умовні етапи – до «дозрівання» і після.
У першому, задоволення від особистісного зростання, інвестиції в себе та задоволення інстинктивних потреб. Так би мовити, здоровий егоїзм, який не завдає шкоди і не руйнує інших людей.
Пізніше задоволення від реалізації духовних потреб. І справжньому служінню своєму народові та людству. Тут вже на перше місце дедалі частіше виходить жертвування, у позитивному сенсі цього терміну. До жертви також треба бути готовим. Непідготовлена людина не здатна пожертвувати навіть краплею своєї енергії чи уваги заради іншого. Вона зациклений на собі. І навіть під тиском. Змусити можна, але це не принесе радості ані тому, хто віддає, ані тому, хто змусив. В ідеалі, жертва має бути усвідомленою та добровільною, без очікування чогось назад. Ось це свідчить про готовність.
На основі цих висновків, дуже умовно можна уявити різні варіанти життів. Найгірший, середній та ідеальний. Насправді ж сценаріїв життя стільки, скільки людей на землі і особисто в кожного, варіантів «долі» безліч, це залежить від щосекундного вибору людини постійно.
Інвестування в себе передбачає комплексний підхід, де розвиток здійснюється за всіма напрямами. Це важкий процес, але він формує успішність життя після дозрівання. Пропалюючи бездумно першу половину життя і не напрацьовуючи внутрішні якості, після «находження» себе доведеться все одно цим займатися, щоб реалізувати своє призначення. А коли тобі далеко за 20, зробити це не так просто, як морально, так і фізично. Доведеться заново будувати своє «особисте» життя, найчастіше, коли вже під боком чоловік чи жінка, і пара живчиків, які ще більше ускладнюють процес.
Ідеальний варіант передбачає цілісність життя як до цього моменту, так і після.
Найгірший сценарій (пропалювання життя) – передбачає зміщення цього етапу на значно пізніший період, а часто цей “період” так і не настає. Людина не розуміє, що з нею відбувається, в якому напрямку “плисти” і що робити, живе помилковим розумінням твердження “жити сьогоднішнім днем”. І вона думає, що бере від життя все, концентруючи свою увагу лише на одержанні задоволення, навіть не підозрюючи, що до справжнього щастя це не має жодного стосунку.
Трапляються перекоси, коли в першій частині життя людина навпаки багато часу займалася розвитком, не залишаючи часу і не дозволяючи собі задовольняти потреби саме цього етапу. У результаті, дозрівши до зрілого рівня і отримавши всі можливості, вона починає задовольняти потреби надмірно і може завдати своєму життю не меншої шкоди, ніж несвідома людина, яка пропалює життя. Ця людина вже має чітке розуміння своїх дій, отже вона має тягар відповідальності за них, на відміну від людини, яка цього не розуміє.
Мораль цієї байки така: чим раніше людина почне займатися собою свідомо, не забороняючи собі те, що вона хоче підсвідомо і відчуваючи свою особистісну міру, тим більше задоволення вона отримає від життя. При цьому реалізувавшись як особистість і виконавши своє завдання, поставлене їй вище. А отже, проживе більш змістовне та щасливе життя.
ІСТИНА СВОБОДА
(продовження минулого посту)
«Є люди – і вони по-різному прикладають своє серце до днів життя» – Юрій Власов.
Існує таке поняття як «зріла душа» і більшості це ні про що не говорить, але, на мій погляд, це пов’язане з істинною свободою Людини. І ось моя аргументація з цього приводу. Комусь «суджено» прожити життя примітивно, заповнюючи інстинктивні потреби у фізичній їжі (а є задоволення від їжі для розуму (книги, інформація), інтелектуальної діяльності головного мозку), фізичному задоволенні (а є від морального, мистецтва, творчості) і фізичному продовженні роду (а є задоволення від твоєї спадщини (твір, справа, підприємство, споруда тощо), при цьому відчуваючи звичайні та загальнодоступні фарби, не відчуваючи відтінків. Простими словами, світ для такої людини чорно-білий). А комусь цього мало, у нього є внутрішнє прагнення до зростання, і він шукає, не заспокоюється і шукає… Розвивається, у нього розплющуються очі на багато життєвих ситуацій і він інакше їх проживає і відчуває ширшу гаму почуттів та душевних переживань. Більш тонко відчуває цей світ, і я не можу сказати, що це приносить тільки радість і щастя, тому що загострене сприйняття «хорошого» також діє на душу, як і «погане». А так як у колективному несвідомому ситуацій і вчинків людей набагато більше «поганих», ніж «хороших», то бачачи усе це, чуйна душа перебуває у постійному пеклі. Деякі не витримують і починають пити, щоб забути або божеволіють, деякі тікають від усього цього бруду, наприклад, в монастир або ще якісь місця усамітнення, деякі знаходять у собі сили боротися, але тут є небезпека. Вступаючи в боротьбу, потрібно грати за існуючими правилами, а це означає, вступити в цей бруд і забруднити свою душу, тобто огрубити її і вже не так чуйно все сприймати або душа залишається на тому ж рівні, але виробляються соціальні (пристосувальницькі) навички, необхідні для боротьби і тоді ця людина перетворюється на монстра. І той і інший варіант ще більше роздирає душу на частини. І в кожному конкретному випадку людина робить вибір (усвідомлено чи ні), у якого завжди є наслідки. І це краще розуміти, аніж жити в ілюзії.
Адже, що таке ілюзія у найпростішому розумінні? Це власноруч створена зона комфорту як на фізичному, так і духовному рівні, часто неусвідомлено. Мозок людини прагне до примітивізму, душа до черствості по відношенню до реальності (навколишньої дійсності, включаючи інших людей, навіть близьких родичів). Примітивізм має на увазі замкнутість на самому собі, що є основою егоїзму, який у свою чергу заснований на безмежній любові до себе. Думаю, багатьом буде цікаво дізнатися, що головна властивість сатани – всепоглинаюча любов до себе. А друга властивість – все замкнути на собі, нікому не залишити свободи та захопити абсолютну владу. Дещо відхиляючись від теми посту (але не від контексту циклу статей), виникає питання. Чи не це відбувається масово у питаннях виховання дітей у сучасних умовах (дуже боляче на те схоже)? Про що я писав у минулому пості і до чого НЕУСВІДОМЛЕНО прагне досить велика кількість батьків.
Є такі люди, які грають за своїми правилами. Їх часто називають диваками та іншими словами, оскільки не розуміють справжнє прагнення душі. Вони ніби живуть у цьому бруді, але відсторонено і в той же час, слідуючи поклику своєї душі, продовжують творити. Тільки таким зрілим душам по-справжньому доступна свобода. Свобода самовираження, самовизначення та самореалізації своєї особистої програми (призначення). Дійти такого рівня під силу кожному з нас. Треба лише йти у правильному напрямку. Істинна Людина повинна прагнути знань, тому що це єдиний шлях відчути свободу, яка виражається в постійному духовному зростанні.
Завершити цей пост (так само як і почав) хочу цитатою істинної Людини – Юрія Власова: «Людина може бути байдужою до музики, живопису чи віршів, але людина байдужа взагалі до мистецтва – небезпечна. Ніщо так не агресивно і самовдоволено, як обмеженість (несвобода).
ОСНОВИ ПРАВИЛЬНОГО ВИХОВАННЯ
Частина 1
Почати цю статтю хочу з цитати видатного письменника, педагога та вихователя Льва Толстого: «Хіба можна покращити життя, продовжуючи жити погано», що ідеально відображає саму суть виховання.
Все починається особисто з тебе. Необхідно не лише звернути пильну увагу батькам на себе та своє життя, а й вжити необхідних дій до покращення. Найперше і найважливіше завдання при правильному вихованні – це правильно організувати своє життя. Якщо батьки живуть насиченим цікавим життям, досягають успіху (це не про фінанси) і при цьому щасливі, вони гарантовано зробили половину роботи з виховання своєї дитини (дітей). Усвідомлюючи це чи ні, вони показують спосіб того життя, на яку рівнятиметься дитина в майбутньому і до якої прагнутиме на підсвідомому рівні.
Щоб хто не казав, виховується дитина лише одним способом – наслідуванням. Яскраво продемонстрував це один відомий вчений, коли у численній залі, заповненій дорослими людьми, попросив підняти вказівний палець вгору, а сам підняв великий, і за ним повторили майже всі. Не важливо, що ти кажеш, важливо, що ти робиш. Саме так і працює виховання. І погане у тому числі.
Ось, що писав з цього приводу сто років тому О.С. Макаренко: «Раніше, ніж ви почнете виховувати своїх дітей, перевірте вашу власну поведінку. Це найважливіша річ. Якщо вдома ви грубі або хвалькуваті або пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не потрібно думати про виховання: ви вже виховуєте ваших дітей і виховуєте погано і ніякі найкращі поради та методи вам не допоможуть. Батьківська вимога до себе, батьківська повага до своєї сім’ї, батьківський контроль над кожним своїм кроком – перший і найголовніший метод виховання. Правильне виховання зовсім не вимагає, щоб батьки не зводили з дітей очей. Таке виховання може завдати лише шкоди. Ви повинні надати дитині необхідну свободу, щоб вона знаходилася не тільки під вашим особистим впливом, а під багатьма різноманітними впливами життя. Дітям необхідно вчасно допомогти, вчасно їх зупинити, направити. Таким чином, від вас вимагається лише постійний коректив до життя дитини, але зовсім не те, що називається водінням за руку. Взагалі потрібно прагнути до того, щоб у дітей якомога міцніше складалися гарні звички, а для цієї мети найбільш важливою є постійна вправа у правильному вчинку. Постійні ж міркування та розмови про правильну поведінку можуть зіпсувати будь-який хороший досвід.
Абсолютно схожа ситуація панує і в спорті (не фізкультурі та фітнесі), де потрібно виховати спортивний характер. Скільки не кажи своєму вихованцю, наприклад: не бійся, але якщо сам тренер боягуз і всією своєю поведінкою демонструє це, то спортсмен ніколи не сформує таку необхідну якість як сміливість. Щоб напрацювати цю якість, необхідно ставити спортсмена в такі умови, де він зміг би цю якість проявити. І робити це треба систематично, правильно та досить довгий час. А як це зробити, якщо сам боїшся? А раптом упаде, а раптом травма тощо. Можна зважитися на один, двічі. А далі потрібна системна робота над собою. І так за кожною спортивною якістю. А їх дуже багато. І не слід забувати, що весь цей процес перебуває під пильним наглядом юних спортсменів, як і дітей у сім’ях. Тут лежать витоки справжнього авторитету перед дітьми, про що мріють усі батьки, але не у всіх виходить.
⠀
Правильне виховання дитини треба організувати так, щоб особистість батька постійно вдосконалювалася загалом. А це вимагатиме вироблення в собі простої, але дуже базової якості, що забезпечує розвиток та ім’я йому – вимогливість до себе.
⠀
Вимогливість до себе – це найважча річ. Але саме з цього і починається процес удосконалення та самовдосконалення людини, перебудова самої себе, а значить і всього свого життя на краще.
АНОНС НОВОЇ РУБРИКИ
За останні три роки мною була написана велика кількість статей, де докладно розглядалися сучасні проблеми та помилки у вихованні дітей (як у побутовому житті, так і у формуванні спортивного характеру). Теми публікацій бралися безпосередньо виходячи з особистих спостережень у процесі тренувань. Заради справедливості слід зазначити, що моє бажання висвітлити проблеми, що не дозволяють досягти необхідних спортивних результатів, викликало (особливо спочатку) спалахи обурення, а іноді і агресивного неприйняття. Це добре ілюструється коментарями під моїми особливо популярними статтями, що набрали велику кількість лайків. Особисто мене цей факт зовсім не дивує, оскільки такому явищу є причина та пояснення, і мені добре відома його природа. Тішить той факт, що поряд з «кричущими» і незадоволеними (а це мала частина), були і є люди (більша частина), які розуміють і поділяють проблеми сучасних тенденцій розвитку дітей. І це не «всезнаючі» мами, а шановні особистості, компетентні професіонали, люди з великої літери та лідери своїх сфер діяльності, а також велика кількість людей, які думають. Більшості моїх улюблених критиків так і не вдалося зрозуміти, що мої справжні наміри були зовсім не в тому, щоб принизити, зганьбити або образити дбайливих батьків (хоча ще треба розібратися, що є справжня турбота про дитину). Адже більшість помилок допускається якраз через нерозуміння реалій. Своїми статтями я якраз і ставив завдання, дати інформацію для розуміння і я один із перших, хто зацікавлений, щоб ці помилки були виправлені, оскільки я тренер і моя робота сильно ускладнюється цими недоліками, тому що вони не дозволяють перспективним дітям повністю розкрити свій потенціал та реалізувати його в необхідному обсязі.
