БОРОТЬБА БАЖАННЯ
За інших рівних умов підготовленості: фізичної, тактичної, технічної тощо, виграє той спортсмен у якого Бажання перемогти потужніше.
Я ще не зустрічав спортсмена, котрий не хотів би стати чемпіоном. То чому ж із 100% охочих, чемпіоном стає один?
Перше, в чому необхідно розібратися, так це в тому, чи це твоє бажання чи нав’язане. Дуже часто причиною програшу є нав’язане бажання (наприклад, бажання батьків, суперечка з другом і т.д., тобто зовнішня мотивація про яку я писав раніше) звідси брак внутрішніх ресурсів для перемоги.
Але як бути, коли бажання «своє» істинне, але все одно програєш?
Відповідь у готовності йти на жертви. У кого ця готовність більша, у того й бажання потужніше. І якщо ти програв, значить, у твого суперника бажання перемогти було більше.
Не вдаватимуся до подробиць, напишу зрозумілою мовою. Хто часто і надовго виходить із зони комфорту, той підтверджує своє бажання вчинками. Можна хоч щодня співати поеми про те, як ти хочеш виграти (я часто таке бачу), але при цьому не зробити два зайвих присідання, а можна відпахати мовчки 4 години на тренуванні і при цьому багато не виходитиме і тренер буде незадоволений і не хвалитиме, але продовжуватиме це робити день у день.
Думаю, різниця очевидна.
Справжнє бажання змушує терпіти
там, де інші здаються та призводить до справжньої перемоги.
А коли тренеру доводиться постійно змушувати…. (про це я теж писав раніше).
На тренуванні дуже добре видно, хто справді хоче стати чемпіоном, тут обдурити не вийде.
ПРО БАЖАННЯ ТА МОТИВАЦІЮ У СПОРТІ
Обережно! Тут написана незручна правда.
На мій скромний погляд, коли ми замислюємося (якщо взагалі замислюємося) над розвитком дитячого спорту, ми дивимося зовсім не туди.
Чому ніхто НЕ ХОЧЕ подивитися на справжню причину небажання дітей займатися спортом у нашій країні? Наш вид спорту не є винятком. Дослідження показують мізерний відсоток дітей, які систематично займаються спортом. А я вам відповім чому. Тому що страшно побачити у цьому відображенні самих себе.
Поясню на простому прикладі різницю між нашою культурою взаємин між суперниками та тією, яку я бачив у розвинених країнах.
Що відчуває ваш суперник (а часто й тренер або батьки), коли ви програли, впали чи невдало виступили? Тільки чесно. Правильно — радість. А що він відчуває всередині, коли у вас усе вийшло блискуче, а в нього ні? Думаю, ви й самі здогадуєтеся.
За багаторічними спостереженнями за спортсменами та тренерами на міжнародних змаганнях я дійшов таких висновків.
Умовно назвемо розвинені країни словом «там», а нашу країну — «у нас».
Коли там ти виступив чудово і в тебе все вийшло, люди оцінюють твій результат і твою працю підтримкою та оплесками. У нас це радше виняток, ніж правило. Дуже часто замість щирої радості виникає відчуття власної меншовартості та заздрість — навіть до товариша по команді.
А що відбувається, коли там ти виступив невдало? Підтримки стає ще більше, причому щирої. А що у нас? Навіть якщо тебе показово «підтримали», усередині нерідко виникає радість від чужої невдачі.
Ось і вся різниця.
У такій атмосфері там з’являється шалена мотивація працювати далі, тому що ціна помилки невелика. У нас же за помилку можуть буквально «з’їсти», і дуже часто після цього спортивна кар’єра дитини опиняється під загрозою.
МОТИВАЦІЯ У ДИТЯЧОМУ СПОРТІ
Будь-якому тренеру за час своєї практичної діяльності неодноразово доводиться стикатися з питаннями мотивації, читайте – бажання, при заняттях дітей спортом.
Часто можна почути такі фрази, як від батьків, так і від дітей «він не хоче більше тренуватися», «їй перестало подобатися», «зникло бажання» тощо.
У цій статті я покажу кілька найпоширеніших батьківських помилок, які вбивають мотивацію юного спортсмена.
Перша помилка, якій я присвятив окрему статтю, це амбітність батька (ів), тобто бажання батька та/або матері набагато більше за бажання самої дитини. І вони його пригнічують. У цій ситуації мало хто з дорослих замислюється, що своїми діями і словами насильно (дитина ще не може відстоювати себе) вдиратися в особисті межі і перетворює свою любу дитину на слухняну іграшку, яка виконує бажання дорослих. Ні про яку свободу волі, а тим більше особисту реалізацію, тут не йдеться. Підсумок: виховується слухняний несамостійний раб, який відвідує спортивний зал «з-під палиці» або, що ще гірше, через страх бути відкинутим і позбавленим батьківської любові.
Друга, дуже поширена помилка, випливає із першої. Це всезнаюча мама (можливо і тато, але рідше). В цьому випадку один із батьків забирає на себе роль тренера, самовільно привласнивши собі право управління, втручається в тренувальний процес і «налаштовує сина перед змаганнями», «самостійно вчить дочку елементам», «роздає поради та робить зауваження», намагається принизити в очах дитини значущість авторитету тренера, коли не згоден з його думкою і робить ще багато шкідливого для становлення спортсмена. Але найголовніша шкода полягає в тому, що такі батьки змінюють ставлення до самого тренера та тренувань на гірший бік. Про яку мотивацію тут можна говорити?
