Поворот не туди (частина 9)

Ця проблема (а це проблема) має дві складові:

⠀

Перша, проекція на дитину своїх очікувань, що виникають внаслідок власних нереалізованих бажань та нездійсненних мрій. Приклад: тато, колишній спортсмен (не зовсім вдалий), спить і бачить свого сина заслуженим майстром спорту, хоча у сина не виявляється жодних якостей, які мають бути присутніми для досягнення цих амбітних цілей.

⠀

Друга, що плавно випливає з першої – грубе втручання у Божественні задуми. Кожній людині при народженні дається свій унікальний життєвий шлях, своє призначення і часто воно не збігається з уявленнями батьків.

⠀

А зараз плавно повертаємось з небес на землю і уважно дивимося до чого це все приводить. Як завжди наводжу лише перевірені факти та конкретні приклади (ніякої води).

⠀

Статистика наступна: приблизно в 90% випадків амбітність батьків по відношенню до своїх дітей провальна за своєю природою. Чи то бажання бачити свою дитину успішним спортсменом, зіркою цирку, чи генієм іншої сфери діяльності. Проблема ця має своє коріння і свою природу, але це не тема сьогоднішнього посту. Можу лише «закинути» думку, що всі проблеми родом із дитинства. Провальність забезпечується ще й технічними моментами. Зазвичай такі амбітні батьки бажають щоб минулі нездійсненні мрії реалізувала їхня дитина та тренер, але самі в цьому участі брати не бажають, а якщо й бажають, то відбувається це тим самим методом грубого втручання в процес, на кшталт «я краще знаю, як повинно бути». Тобто власноруч добивають і без того мертвонароджену ідею. З подібним явищем особисто я стикався неодноразово. У фінальній розмові з таким спортсменом/спортсменкою, з’ясовується, що спорт – це не їхній шлях і навіть не їхній вибір, а просто страх перед батьком (зазвичай одним, за згодою та підтримкою другого) та його амбітними планами на життя і долю дитини. А справжнє призначення людини лежить далеко поза межами спортзалу.

⠀

У плані спорту, у мене виникає глибоке занепокоєння від маніакальної впевненості таких амбітних батьків у спортивній талановитості їхньої дитини, приписуючи їм неіснуючі якості. Коли заявляють, що він дуже здібний та талановитий, а насправді все закінчується повною нездатністю стрибнути вгору та одночасно махнути туди ж руками. Простими словами, повна розбовтаність та неузгодженість рухів (розкоординація). А вишнею на торт можу представити вашій увазі недавній випадок, коли до нас привели гіпереластичного підлітка, підготовленого фізично в іншому виді спорту (спеціально не називатиму спорт, бо справа не в спорті, а неадекватній оцінці дорослих) з амбіціями стати зіркою в акробатиці. Так от цей хлопець не зміг нахилитися вперед і дістати руками свої шкарпетки (складка ноги разом), що характерно для дорослої людини, яка ніколи спортом не займалася (і то не завжди, впевнений знайдуться винятки), але ніяк не для гіпереластичного юнака. За шпагат я навіть розповідати не буду. А після 30 звичайних присідань, він мало не знепритомнів, чим викликав у тренера чергове збентеження і завдання стало нетривіальним, щоб він фізично дожив до кінця тренування (я це цілком серйозно пишу, оскільки тренер злякався не на жарт).

⠀

Моя порада дуже проста. Перше і найважливіше у вихованні дитини, з ранніх років спробувати виявити її природні нахили і далі їх розвивати, тим самим формуючи та зміцнюючи у дитини її власні амбіції, але вже на її шляху. Для цього потрібно лише подивитися на дитину, як на майбутню особистість зі своєю свободою волі і правом вибору, а не як на свою довічну власність у вигляді зручної біологічної іграшки.