ОПІРНІСТЬ СТРАДАНЬ
Страждала прохання не читати, щоб уберегти свою ніжну психіку.
Як я писав у минулому пості, здатність терпіти — основний чинник для успіху у спорті.
Але якщо ви думаєте, що ця здатність базується тільки на фізичних параметрах, ви сильно помиляєтеся.
Доведено, що мозок здатний втомлюватися.
Ще раз уважно!
Мозок людини також стомлюється під час фізичних вправ.
Цей факт буде марним для більшості «всезнаючих» мам і псевдо-тренерів, що їх підтримують. А ось для людей, що думають, це принесе величезну користь, оскільки забезпечує розуміння в якому напрямку потрібно працювати зі спортсменом для створення з нього чемпіона.
Справжня фізична межа не обмежується запасом глікогену і нейтралізацією молочної кислоти, як вважали раніше — це межа, що представляється (заснована на відчуттях). За його кордоном є ще достатній запас, що дозволяє стати чемпіоном, але лише одиниці можуть цим скористатися на змаганнях.
Я впевнений, що кожен з вас випробував цей стан під час бігу на довгу дистанцію, коли після бажання зупинитися від болю в правому підребер’ї, судомах у м’язах та задишці у вас «раптом» відкривалося друге дихання і ви продовжували тікати.
Приїхали. І що нам робити з цим фактом?Коли минулі виправдання типу «я втомився» вже не прокотять. Думаючим тренерам і батькам вже стало зрозуміло, що тренуванню мозку потрібно приділяти набагато більше уваги, ніж зараз.
Нитки, які при перших больових відчуттях кидають вправу, тренують свій мозок здаватися. Цьому сприяють їхні ніжні тренери, які не вміють правильно виховувати спортивний характер. І жирну точку ставлять удома «мудрі» батьки, які замість допомоги, починають ВТІШАТИ своє сопливе чадо.
ВСІ. СПРАВА ЗРОБЛЕНО.
Можна кидати спорт і звинувачувати всіх довкола у своїх стражданнях.
Простіше кажучи, ніжки власними руками блокують розкриття свого природного 
потенціалу. І найболючіше те, що є діти з визначними фізичними даними, але так і не стали зірками у спорті.
Роль жертви – це не просто спосіб життя. Це вибір. І найстрашніше, що може зробити батько — це своїм прикладом виховати такого ж таки страждальця.
Тому, коли справжній тренер із страждальця намагається зробити справжнього спортсмена, «сопливих» батьків це дуже дратує і вони включають усі свої «таланти», щоб знову повернути їх кров’ю в роль жертви та відповідності сім’ї. А опірність стражданням для спортсмена – це єдиний доказ щирості бажання стати чемпіоном. Ось тут більшість і зливаються.
Забув сказати. Сопливих та ніжних чемпіонів не буває. Це ваша фантазія. Тепер живіть із цим.
Поделиться в соц. сетях
БОРОТЬБА БАЖАННЯ
За інших рівних умов підготовленості: фізичної, тактичної, технічної тощо, виграє той спортсмен у якого Бажання перемогти потужніше.
Я ще не зустрічав спортсмена, котрий не хотів би стати чемпіоном. То чому ж із 100% охочих, чемпіоном стає один?
Перше, в чому необхідно розібратися, так це в тому, чи це твоє бажання чи нав’язане. Дуже часто причиною програшу є нав’язане бажання (наприклад, бажання батьків, суперечка з другом і т.д., тобто зовнішня мотивація про яку я писав раніше) звідси брак внутрішніх ресурсів для перемоги.
Але як бути, коли бажання «своє» істинне, але все одно програєш?
Відповідь у готовності йти на жертви. У кого ця готовність більша, у того й бажання потужніше. І якщо ти програв, значить, у твого суперника бажання перемогти було більше.
Не вдаватимуся до подробиць, напишу зрозумілою мовою. Хто часто і надовго виходить із зони комфорту, той підтверджує своє бажання вчинками. Можна хоч щодня співати поеми про те, як ти хочеш виграти (я часто таке бачу), але при цьому не зробити два зайвих присідання, а можна відпахати мовчки 4 години на тренуванні і при цьому багато не виходитиме і тренер буде незадоволений і не хвалитиме, але продовжуватиме це робити день у день.
Думаю, різниця очевидна.
Справжнє бажання змушує терпіти
там, де інші здаються та призводить до справжньої перемоги.
А коли тренеру доводиться постійно змушувати…. (про це я теж писав раніше).
На тренуванні дуже добре видно, хто справді хоче стати чемпіоном, тут обдурити не вийде.
Поделиться в соц. сетях
ПРО БАЖАННЯ ТА МОТИВАЦІЮ У СПОРТІ
Обережно! Тут написана незручна правда.
На мій скромний погляд, коли ми замислюємося (якщо взагалі замислюємося) над розвитком дитячого спорту, ми дивимося зовсім не туди.
Чому ніхто НЕ ХОЧЕ подивитися на справжню причину небажання дітей займатися спортом у нашій країні? Наш вид спорту не є винятком. Дослідження показують мізерний відсоток дітей, які систематично займаються спортом. А я вам відповім чому. Тому що страшно побачити у цьому відображенні самих себе.
Поясню на простому прикладі різницю між нашою культурою взаємин між суперниками та тією, яку я бачив у розвинених країнах.
Що відчуває ваш суперник (а часто й тренер або батьки), коли ви програли, впали чи невдало виступили? Тільки чесно. Правильно — радість. А що він відчуває всередині, коли у вас усе вийшло блискуче, а в нього ні? Думаю, ви й самі здогадуєтеся.
За багаторічними спостереженнями за спортсменами та тренерами на міжнародних змаганнях я дійшов таких висновків.
Умовно назвемо розвинені країни словом «там», а нашу країну — «у нас».
Коли там ти виступив чудово і в тебе все вийшло, люди оцінюють твій результат і твою працю підтримкою та оплесками. У нас це радше виняток, ніж правило. Дуже часто замість щирої радості виникає відчуття власної меншовартості та заздрість — навіть до товариша по команді.
А що відбувається, коли там ти виступив невдало? Підтримки стає ще більше, причому щирої. А що у нас? Навіть якщо тебе показово «підтримали», усередині нерідко виникає радість від чужої невдачі.
Ось і вся різниця.
У такій атмосфері там з’являється шалена мотивація працювати далі, тому що ціна помилки невелика. У нас же за помилку можуть буквально «з’їсти», і дуже часто після цього спортивна кар’єра дитини опиняється під загрозою.
Поделиться в соц. сетях
СЕНС спорту або чому його кидають!
Чи знаєте ви, що до 13 років 70% дітей ідуть зі спорту?
Окрім проблем державної системи, фінансів, навантажень (як фізичних, так і психологічних), травм, стосунків із тренером та інших, є одна, яка перетворює дитячі очікування та натхнення на самому початку на пародію на успіх наприкінці, та небажання продовжувати цим займатися.
Як правило, коли дитину приводять у спорт, батьки погоджуються, що їй буде дискомфортно, але це зовсім не гарантує, що вона витримає тиск спортивних вимог і тим більше, що захоче це робити.
Перекладаю зрозумілою мовою. Коли у батьків на умі тільки медалі та результат, для дитини це не має взагалі жодного СЕНСУ, особливо в ранньому віці. Для неї шоколадка наприкінці змагань значить більше, ніж медаль чи розряд.
Саме відсутність сенсу не дає можливості більшості дітей долати труднощі та рости над собою. Особливо під тиском зовнішньої мотивації, про яку я писав у минулому дописі.
А тепер, угадайте, хто створює (або не створює) сенс для дитини в заняттях спортом (доволі суворій діяльності для дитячого організму і тим паче психіки), коли вперше приводить її до спортзалу?
Присікаючи ваше бажання як зазвичай скинути всю відповідальність на тренера, напишу, що завдання тренера — ДОПОМОГТИ досягти поставлених цілей, сенс яких має не просто добре знати спортсмен, а ще й сильно відчувати його (сенс).
Вчинки з відчуттям сенсу ведуть до цілісності. Але звідки вам про це знати?
І якщо деякі батьки бачать сенс спорту тільки в завоюванні медалі, проходьте повз спортзал. Вам і вашій дитині тут не місце, особливо в нашому клубі.
Поделиться в соц. сетях
Форум “акТИвні”
Орина Боровкова від нашого клубу прийняла участь у форумі “акТИвні” .
Дуже цікавий досвід, обмін думками та нові контакти
Поделиться в соц. сетях
ЦІНА РОЗВИТКУ — НЕНАВИСТЬ
Тренер — це людина, яка розвиває свого вихованця. Але в суспільстві споживацтва він платить величезну ціну за свою високодуховну діяльність. Це проявляється в нещасливому чемпіоні (медаль за будь-яку ціну), недоброзичливих батьках (втрата впливу на дитину), заздрощах оточення (насамперед колег). Тож і виходить: що більше гарує тренер для досягнення результату, то більше ненависті він вигрібає від оточення.
Коли спортсмен викладається на тренуваннях лише під тиском тренера (для спортсмена це зовнішня мотивація) — це примус. За тривалого її використання у дитини виникає тільки відраза до спорту і навіть до медалей. На жаль, ця схема взаємин «батько-дитина» використовується не лише у спорті, а практично скрізь, і вона має свої вигоди для обох сторін. Для тренера це контроль та відповідальність, для спортсмена — безпека та реалізація. Але це часто призводить не до справжнього задоволення, а дає зворотний ефект.
Та звідки ж дитині взяти внутрішню мотивацію, тобто натхнення? На жаль (багаторазово перевірено на собі), особистий приклад у наш час НЕ ПРАЦЮЄ. Якщо сильно пощастить, то до тренера прийде така натхненна дитина з розвиненою вимогливістю до себе та притомними батьками, і тоді справжній успіх — це справа часу. У більшості випадків приходять не такі діти. І доводиться застосовувати вищеописану схему взаємин, яка зрештою приносить розчарування всім.
У молодих видах спорту це посилюється ще й тим, що чекати, поки спортсмен дозріє до власної внутрішньої мотивації, немає часу, і результат потрібен уже зараз.
Ось і виходить замкнене коло.
Поделиться в соц. сетях
Здатність покращувати світ навколо себе – відмінна риса сильних людей
Щоб поганого тобі не зробили, у тебе завжди є вибір, опуститись до їхнього рівня або вирости над собою.
Вікна закінчили.
p.s. Тепер у залі стало світліше!
Поделиться в соц. сетях
