Акробатика в Днепре и Запорожье

Спортсмен як на тренуваннях, так і на змаганнях очікує відчути себе тим чи іншим чином.

Будь-яка невідповідність між тим, що він очікував відчути і тим, що відчув, викликає певні емоції. Які, своєю чергою, визначають його ставлення до цієї новизни. Якщо він має хороше ставлення до дискомфорту, він продовжить боротьбу, якщо навпаки — він зупиниться, навіть коли чисто біологічно він зможе змагатися далі.

Хороше ставлення можна і потрібно виховувати на тренуваннях, створюючи для спортсмена незручні та складні умови.

Наприклад, вимагати стрибати те, що страшно, продовжувати виконувати вправу, коли дитина втомилася, тренуватися з додатковим навантаженням та ще безліч дуже дискомфортних прийомів.

Але як же так? — скажуть сучасні «психологи» і «всезнаючі» мами — ви ламаєте дитячу психіку. Що ж за нелюд ваш цей тренер? Він зовсім не любить дітей. І іншу хрень із розряду «виховувати в абсолютному коханні«.

На жаль, багато хто не розуміє природу спорту, обманює спочатку самі себе, а потім тренери батьків, батьки своїх дітей і в останніх створюється не правильне ставлення до спорту. І коли приходить переломний момент, дуже багато дітей не можуть пройти цей бар’єр саме психологічно і кидають спорт (і це я про здібних та мотивованих спортсменів).

Щоб виховати хороше ставлення до дискомфорту, потрібно полюбити біль у будь-якому її вигляді, але перш за все, треба подолати стереотипи нашого суспільства та опір сім’ї та родичів.

Кому це вдається, той має шанс стати чемпіоном. Бо чим більшого дискомфорту чекає спортсмен від тренувань та змагань, тим більше він зможе витерпіти, а це призводить до покращення результату.

А тепер згадаємо, що ми зазвичай говоримо своїй дитині, коли їй важко? Не хвилюйся, потерпи і далі буде легше, він чекає комфорту в майбутньому, а отримує ще більший дискомфорт. Далі ви знаєте, що відбувається.

А чого ви очікуєте, якщо з самого початку брешете дитині і формуєте хибне ставлення до навантаження?

Але хто я такий, щоб вас повчати?

Ви ж самі все знаєте.

Батьки хочуть успішних дітей доти, доки успіх дитини не потребує змін від них.

Якщо раптом доводиться переглянути пріоритети, вкладати більше часу та грошей, приймати рішення на користь спорту, визнавати плив тренера, відпускати частину контролю над дитиною, моментально випаровується лицемірна “турбота і кохання” та починається справжній опір подальшому розвитку дитини.

Це початок кінця!

І чим більше тренер докладає зусиль, щоб реалізувати природний потенціал дитини, тим гірше він  розлучиться із цією родиною.

Тим хто звик жалітися на життя, краще не читати цей текст, щоб уберегти свою ніжну психіку.

Як я писав у минулому пості, уміння терпіти — одна з головних умов успіху в спорті.

Але якщо ви думаєте, що ця здатність залежить лише від фізичної підготовки , то дуже помиляєтеся.

Доведено, що людський мозок також може втомлюватися. 

ЩЄ РАЗ УВАЖНО!

Мозок людини теж виснажується під час фізичних навантажень.

Для більшості «всезнаючих» мам і псевдо-тренерів, ця інформація, мабуть нічого не змінить. А ось для тих, хто справді мислить, вона допоможе зрозуміти, в якому напрямку потрібно працювати зі спортсменом для створення з нього чемпіона.

Справжня фізична межа не визначається лише запасом глікогену чи накопиченням молочної кислоти, як вважали раніше , часто це лише межа, що заснована на відчуттях, а не реальна межа організму, за нею ще залишається великий резерв, що дозволяє досягати найкращих результатів та бути чемпіоном, проте скористатися ним під час змагань можуть лише одиниці.

Я впевнений, що багато хто переживав це під час бігу на довгу дистанцію, коли через біль у боці, судоми в мʼязах і задишку зʼявляється  бажання зупинитися, але «раптом» відкривалося друге дихання і  ти можеш бігти далі.

І що ж нам робити з цим фактом?Коли минулі виправдання типу «я втомився» вже не виглядають такими переконливими.

Для тренерів і батьків, які мислять очевидно, що тренуванню мозку потрібно приділяти набагато більше уваги, ніж тренуванню тіла.

Ті, хто кідає, вправу при перших больових відчуттях, тренують свій мозок здаватися.  Цьому часто сприяють надто мʼякі тренери, які не вміють правильно формувати спортивний характер. а остаточно все закріплюють удома «мудрі» батьки, які замість допомоги дитині подолати труднощі, починають ВТІШАТИ.

ОСЬ І ВСЕ. СПРАВУ ЗРОБЛЕНО.

Можна  кидати спорт і звинувачувати всіх довкола у своїх стражданнях.

Простіше кажучи, надмірна жалість до себе власноруч блокує розкриття природного потенціалу.  І найболючіше те, що є діти з визначними фізичними даними, але так і не змогли стати зірками у спорті.

Роль жертви – це не просто спосіб життя. Це вибір. І найстрашніше, що може зробити батько чи мати—  власним прикладом виховати таке ж ставлення до життя в дитині.

Тому, коли справжній тренер намагається виховати справжнього спортсмена, це часто викликає невдоволення від надто опікуючих батьків, вони роблят усе можливе, щоб знову повернути свою дитину до звичайної ролі жертви. А здатність витримувати труднощі  для спортсмена – це одне з найкращих підтверджень щирого бажання стати чемпіоном. Саме на цьому етапі більшість, хто здається.

І на останок.

Надто ніжних і тих, хто звик себе жаліти, серед чемпіонів не буває.

Якщо ви думаєте інакше-це лише ваша уява.

За інших рівних умов підготовленості: фізичної, тактичної, технічної тощо, перемагає той спортсмен у якого Бажання перемогти сильніше.

Я ще не зустрічав спортсмена, який не хотів би стати чемпіоном. То чому ж із 100% тих, хто цього прагне, чемпіоном стає лише один?

Насамперед , потрібно зрозуміти, чи справді це твоє бажання, а не нав’язане кимось. Дуже часто причиною програшу є саме нав’язане бажання (наприклад,виправдати очікування батьків, суперечка з другом, тобто зовнішня мотивація про яку я писав раніше) через це людині бракує внутрішніх ресурсів для перемоги.

Але що робити, якщо бажання справді твоє, але все одно програєш?

Відповідь криється у готовності йти на жертви. чим більша ця готовність тим сильніше твоє бажання,І якщо ти програв, це означає, що твій суперник був готовий віддати за перемогу більше.

Не заглиблюючись, скажу простими словами. той хто часто і надовго виходить із зони комфорту,  підтверджує своє бажання не словами, а вчинками. Можна щодня говорити про те, як сильно хочеш перемогти (я часто таке бачу), але не зробити двох додаткових присідань, а можна мовчки відпрацювати 4 години на тренуванні,навіть якщо багато чого не виходить і тренер незадоволений і не хвалить, -і все одно продовжувати працювати так день за днем.

Гадаю, різниця очевидна.

Справжнє бажання змушує терпіти

 там, де інші здаються, і саме воно приводить до справжньої перемоги.

А коли тренеру доводиться постійно змушувати спортсмена працювати (про це я теж писав раніше).

На тренуванні дуже добре видно, хто насправді хоче стати чемпіоном, тут нікого не обдуриш.