ПРО БАЖАННЯ ТА МОТИВАЦІЮ У СПОРТІ
Обережно! Тут написана незручна правда.
На мій скромний погляд, коли ми замислюємося (якщо взагалі замислюємося) над розвитком дитячого спорту, ми дивимося зовсім не туди.
Чому ніхто НЕ ХОЧЕ подивитися на справжню причину небажання дітей займатися спортом у нашій країні? Наш вид спорту не є винятком. Дослідження показують мізерний відсоток дітей, які систематично займаються спортом. А я вам відповім чому. Тому що страшно побачити у цьому відображенні самих себе.
Поясню на простому прикладі різницю між нашою культурою взаємин між суперниками та тією, яку я бачив у розвинених країнах.
Що відчуває ваш суперник (а часто й тренер або батьки), коли ви програли, впали чи невдало виступили? Тільки чесно. Правильно — радість. А що він відчуває всередині, коли у вас усе вийшло блискуче, а в нього ні? Думаю, ви й самі здогадуєтеся.
За багаторічними спостереженнями за спортсменами та тренерами на міжнародних змаганнях я дійшов таких висновків.
Умовно назвемо розвинені країни словом «там», а нашу країну — «у нас».
Коли там ти виступив чудово і в тебе все вийшло, люди оцінюють твій результат і твою працю підтримкою та оплесками. У нас це радше виняток, ніж правило. Дуже часто замість щирої радості виникає відчуття власної меншовартості та заздрість — навіть до товариша по команді.
А що відбувається, коли там ти виступив невдало? Підтримки стає ще більше, причому щирої. А що у нас? Навіть якщо тебе показово «підтримали», усередині нерідко виникає радість від чужої невдачі.
Ось і вся різниця.
У такій атмосфері там з’являється шалена мотивація працювати далі, тому що ціна помилки невелика. У нас же за помилку можуть буквально «з’їсти», і дуже часто після цього спортивна кар’єра дитини опиняється під загрозою.
СЕНС спорту або чому його кидають!
Чи знаєте ви, що до 13 років 70% дітей ідуть зі спорту?
Окрім проблем державної системи, фінансів, навантажень (як фізичних, так і психологічних), травм, стосунків із тренером та інших, є одна, яка перетворює дитячі очікування та натхнення на самому початку на пародію на успіх наприкінці, та небажання продовжувати цим займатися.
Як правило, коли дитину приводять у спорт, батьки погоджуються, що їй буде дискомфортно, але це зовсім не гарантує, що вона витримає тиск спортивних вимог і тим більше, що захоче це робити.
Перекладаю зрозумілою мовою. Коли у батьків на умі тільки медалі та результат, для дитини це не має взагалі жодного СЕНСУ, особливо в ранньому віці. Для неї шоколадка наприкінці змагань значить більше, ніж медаль чи розряд.
Саме відсутність сенсу не дає можливості більшості дітей долати труднощі та рости над собою. Особливо під тиском зовнішньої мотивації, про яку я писав у минулому дописі.
А тепер, угадайте, хто створює (або не створює) сенс для дитини в заняттях спортом (доволі суворій діяльності для дитячого організму і тим паче психіки), коли вперше приводить її до спортзалу?
Присікаючи ваше бажання як зазвичай скинути всю відповідальність на тренера, напишу, що завдання тренера — ДОПОМОГТИ досягти поставлених цілей, сенс яких має не просто добре знати спортсмен, а ще й сильно відчувати його (сенс).
Вчинки з відчуттям сенсу ведуть до цілісності. Але звідки вам про це знати?
І якщо деякі батьки бачать сенс спорту тільки в завоюванні медалі, проходьте повз спортзал. Вам і вашій дитині тут не місце, особливо в нашому клубі.
ЦІНА РОЗВИТКУ — НЕНАВИСТЬ
Тренер — це людина, яка розвиває свого вихованця. Але в суспільстві споживацтва він платить величезну ціну за свою високодуховну діяльність. Це проявляється в нещасливому чемпіоні (медаль за будь-яку ціну), недоброзичливих батьках (втрата впливу на дитину), заздрощах оточення (насамперед колег). Тож і виходить: що більше гарує тренер для досягнення результату, то більше ненависті він вигрібає від оточення.
Коли спортсмен викладається на тренуваннях лише під тиском тренера (для спортсмена це зовнішня мотивація) — це примус. За тривалого її використання у дитини виникає тільки відраза до спорту і навіть до медалей. На жаль, ця схема взаємин «батько-дитина» використовується не лише у спорті, а практично скрізь, і вона має свої вигоди для обох сторін. Для тренера це контроль та відповідальність, для спортсмена — безпека та реалізація. Але це часто призводить не до справжнього задоволення, а дає зворотний ефект.
Та звідки ж дитині взяти внутрішню мотивацію, тобто натхнення? На жаль (багаторазово перевірено на собі), особистий приклад у наш час НЕ ПРАЦЮЄ. Якщо сильно пощастить, то до тренера прийде така натхненна дитина з розвиненою вимогливістю до себе та притомними батьками, і тоді справжній успіх — це справа часу. У більшості випадків приходять не такі діти. І доводиться застосовувати вищеописану схему взаємин, яка зрештою приносить розчарування всім.
У молодих видах спорту це посилюється ще й тим, що чекати, поки спортсмен дозріє до власної внутрішньої мотивації, немає часу, і результат потрібен уже зараз.
Ось і виходить замкнене коло.
ЯК НЕ ТРЕБА ВЗАЄМОДІЯТИ З ТРЕНЕРОМ
Багаторічні спостереження дають підставу виділити два перегини, які часто зустрічаються при спілкуванні з тренером. Поряд з тими батьками, які після кожного тренування очікують посекундний звіт про свою дитину та її «успіхи», є й такі, які вважають за краще мінімізувати цей момент і черпають інформацію виключно від дитини. У цій статті увага буде приділена другому способу відносин, оскільки, на мій погляд, він деструктивніший, ніж перший. Безумовно, все суто індивідуально (у кожного своє власне уявлення про те, як це потрібно робити), але я ставлю за мету показати явище.
Думаю, не потрібно бути науковим діячем, щоб усвідомити, що дитина не здатна дати адекватну оцінку ситуації (тренувальному процесу) і в принципі не повинна це робити. Перша помилка, яку часто припускаються такі батьки, це починають за спиною тренера критикувати його дії. Мовляв, не приділяє уваги/не так подивився/не то сказав, або ж в інший бік – дав надто складне завдання/надмірно вимагає/упереджено ставиться та й інше. Буває так, що в процесі підготовки спортсмен, набуваючи бійцівських якостей, починає відхилятися від сімейного укладу і чим більше, тим менше він стає схожим на своїх близьких родичів і тут трапляється друга поширена помилка, коли один із батьків приходить у спортзал і влаштовує скандал. Після чого йде з гордо піднятою головою і навіть не здогадується про те, що своєю поведінкою перекреслив спортивне майбутнє дитині, відбивши бажання у тренера ВКЛАДАТИ душу в такого спортсмена. Дитина може й надалі відвідувати тренування, отримувати увагу, рекомендації з виправлення помилок і навіть певну допомогу, але ВКЛАДАТИСЯ в неї тренер вже не буде. Відкрию маленький секрет для таких батьків. Якщо тренер не буде зацікавлений у спортсмені, то результату ніколи не буде, яким би талановитим не був спортсмен.
Далі ситуація посилюється за таким сценарієм. Оскільки метою скандалу служить повернення до старого сімейного способу виховання (читайте придушення) і грубе неприйняття нових форм якостей характеру, то батьки різними способами починають схиляти тренера саме до цього і всіляко намагаються вплинути на процес розвитку спортсмена. Треба пам’ятати, що справжній професіонал НІКОЛИ не враховуватиме подібні побажання батьків і не дозволить втручатися у свою роботу, з чого випливає наступний факт: пропорційно зростаючому впливу тренера, вплив батьків буде стрімко зменшуватися. Це викликає внутрішню паніку і в хід йде все, що можна придумати, від приниження тренера в очах дитини до фізичної перешкоди розвитку: коли дитину замикають у кімнаті, щоб не йшла на тренування або кидають парасолькою в голову дочки, при зробленому виборі піти в спортзал, замість того, щоб посидіти вдома з мамою.
Я навів кілька конкретних прикладів помилок, які часто зустрічаються з боку батьків при взаємодії з тренером. А їх безліч. І всі вони мають тільки одну явну причину – нерозуміння, що виникає від неповноти інформації про процес, що відбувається. Річ у тому, що спорт висуває низку вимог до спортсмена, ігнорувати які тренер ніяк не може, звідси і всі його дії, які батьки мають чітко розуміти та в ідеалі підтримувати.
Правильна ж взаємодія передбачає систематичне (не обов’язково щодня) спілкування з першоджерелом, тобто із вашим тренером. Особливо коли щось незрозуміло чи не подобається. Справжній професіонал завжди пояснить причину своїх вчинків та перспективи, що йдуть за ними (якщо не може, це не професіонал і можете сміливо помахати йому рукою).
І останнє: заявивши тренеру про своє бажання зробити з дитини чемпіона, бажано завжди пам’ятати, що справжній спортсмен виховується за законами спорту і до цього потрібно бути готовим.
P.S. Аналізуючи причину непрямого збору інформації замість прямого спілкування, зазвичай, з’ясовується дуже цікавий факт таких батьків. Але це вже зовсім інша історія.
Культура общения с тренером
Обращайтесь к тренеру на «Вы»
Проявление вежливости
⠀Культура
Уважайте нерабочее время
⠀
Цените любой результат
⠀
Не обсуждайте решение тренера
⠀
Не давайте тренеру советы




