СЕНС спорту або чому його кидають!
Чи знаєте ви, що до 13 років 70% дітей ідуть зі спорту?
Окрім проблем державної системи, фінансів, навантажень (як фізичних, так і психологічних), травм, стосунків із тренером та інших, є одна, яка перетворює дитячі очікування та натхнення на самому початку на пародію на успіх наприкінці, та небажання продовжувати цим займатися.
Як правило, коли дитину приводять у спорт, батьки погоджуються, що їй буде дискомфортно, але це зовсім не гарантує, що вона витримає тиск спортивних вимог і тим більше, що захоче це робити.
Перекладаю зрозумілою мовою. Коли у батьків на умі тільки медалі та результат, для дитини це не має взагалі жодного СЕНСУ, особливо в ранньому віці. Для неї шоколадка наприкінці змагань значить більше, ніж медаль чи розряд.
Саме відсутність сенсу не дає можливості більшості дітей долати труднощі та рости над собою. Особливо під тиском зовнішньої мотивації, про яку я писав у минулому дописі.
А тепер, угадайте, хто створює (або не створює) сенс для дитини в заняттях спортом (доволі суворій діяльності для дитячого організму і тим паче психіки), коли вперше приводить її до спортзалу?
Присікаючи ваше бажання як зазвичай скинути всю відповідальність на тренера, напишу, що завдання тренера — ДОПОМОГТИ досягти поставлених цілей, сенс яких має не просто добре знати спортсмен, а ще й сильно відчувати його (сенс).
Вчинки з відчуттям сенсу ведуть до цілісності. Але звідки вам про це знати?
І якщо деякі батьки бачать сенс спорту тільки в завоюванні медалі, проходьте повз спортзал. Вам і вашій дитині тут не місце, особливо в нашому клубі.
