СЕНС спорту або чому його кидають!
Чи знаєте ви, що до 13 років 70% дітей ідуть зі спорту?
Окрім проблем державної системи, фінансів, навантажень (як фізичних, так і психологічних), травм, стосунків із тренером та інших, є одна, яка перетворює дитячі очікування та натхнення на самому початку на пародію на успіх наприкінці, та небажання продовжувати цим займатися.
Як правило, коли дитину приводять у спорт, батьки погоджуються, що їй буде дискомфортно, але це зовсім не гарантує, що вона витримає тиск спортивних вимог і тим більше, що захоче це робити.
Перекладаю зрозумілою мовою. Коли у батьків на умі тільки медалі та результат, для дитини це не має взагалі жодного СЕНСУ, особливо в ранньому віці. Для неї шоколадка наприкінці змагань значить більше, ніж медаль чи розряд.
Саме відсутність сенсу не дає можливості більшості дітей долати труднощі та рости над собою. Особливо під тиском зовнішньої мотивації, про яку я писав у минулому дописі.
А тепер, угадайте, хто створює (або не створює) сенс для дитини в заняттях спортом (доволі суворій діяльності для дитячого організму і тим паче психіки), коли вперше приводить її до спортзалу?
Присікаючи ваше бажання як зазвичай скинути всю відповідальність на тренера, напишу, що завдання тренера — ДОПОМОГТИ досягти поставлених цілей, сенс яких має не просто добре знати спортсмен, а ще й сильно відчувати його (сенс).
Вчинки з відчуттям сенсу ведуть до цілісності. Але звідки вам про це знати?
І якщо деякі батьки бачать сенс спорту тільки в завоюванні медалі, проходьте повз спортзал. Вам і вашій дитині тут не місце, особливо в нашому клубі.
Форум “акТИвні”
Орина Боровкова від нашого клубу прийняла участь у форумі “акТИвні” .
ЦІНА РОЗВИТКУ — НЕНАВИСТЬ
Тренер — це людина, яка розвиває свого вихованця. Але в суспільстві споживацтва він платить величезну ціну за свою високодуховну діяльність. Це проявляється в нещасливому чемпіоні (медаль за будь-яку ціну), недоброзичливих батьках (втрата впливу на дитину), заздрощах оточення (насамперед колег). Тож і виходить: що більше гарує тренер для досягнення результату, то більше ненависті він вигрібає від оточення.
Коли спортсмен викладається на тренуваннях лише під тиском тренера (для спортсмена це зовнішня мотивація) — це примус. За тривалого її використання у дитини виникає тільки відраза до спорту і навіть до медалей. На жаль, ця схема взаємин «батько-дитина» використовується не лише у спорті, а практично скрізь, і вона має свої вигоди для обох сторін. Для тренера це контроль та відповідальність, для спортсмена — безпека та реалізація. Але це часто призводить не до справжнього задоволення, а дає зворотний ефект.
Та звідки ж дитині взяти внутрішню мотивацію, тобто натхнення? На жаль (багаторазово перевірено на собі), особистий приклад у наш час НЕ ПРАЦЮЄ. Якщо сильно пощастить, то до тренера прийде така натхненна дитина з розвиненою вимогливістю до себе та притомними батьками, і тоді справжній успіх — це справа часу. У більшості випадків приходять не такі діти. І доводиться застосовувати вищеописану схему взаємин, яка зрештою приносить розчарування всім.
У молодих видах спорту це посилюється ще й тим, що чекати, поки спортсмен дозріє до власної внутрішньої мотивації, немає часу, і результат потрібен уже зараз.
Ось і виходить замкнене коло.




