БОРОТЬБА БАЖАНЬ
За інших рівних умов підготовленості: фізичної, тактичної, технічної тощо, перемагає той спортсмен у якого Бажання перемогти сильніше.
Я ще не зустрічав спортсмена, який не хотів би стати чемпіоном. То чому ж із 100% тих, хто цього прагне, чемпіоном стає лише один?
Насамперед , потрібно зрозуміти, чи справді це твоє бажання, а не нав’язане кимось. Дуже часто причиною програшу є саме нав’язане бажання (наприклад,виправдати очікування батьків, суперечка з другом, тобто зовнішня мотивація про яку я писав раніше) через це людині бракує внутрішніх ресурсів для перемоги.
Але що робити, якщо бажання справді твоє, але все одно програєш?
Відповідь криється у готовності йти на жертви. чим більша ця готовність тим сильніше твоє бажання,І якщо ти програв, це означає, що твій суперник був готовий віддати за перемогу більше.
Не заглиблюючись, скажу простими словами. той хто часто і надовго виходить із зони комфорту, підтверджує своє бажання не словами, а вчинками. Можна щодня говорити про те, як сильно хочеш перемогти (я часто таке бачу), але не зробити двох додаткових присідань, а можна мовчки відпрацювати 4 години на тренуванні,навіть якщо багато чого не виходить і тренер незадоволений і не хвалить, -і все одно продовжувати працювати так день за днем.
Гадаю, різниця очевидна.
Справжнє бажання змушує терпіти
там, де інші здаються, і саме воно приводить до справжньої перемоги.
А коли тренеру доводиться постійно змушувати спортсмена працювати (про це я теж писав раніше).
На тренуванні дуже добре видно, хто насправді хоче стати чемпіоном, тут нікого не обдуриш.
ПРО БАЖАННЯ ТА МОТИВАЦІЮ У СПОРТІ
Обережно! Тут написана незручна правда.
На мій скромний погляд, коли ми замислюємося (якщо взагалі замислюємося) над розвитком дитячого спорту, ми дивимося зовсім не туди.
Чому ніхто НЕ ХОЧЕ подивитися на справжню причину небажання дітей займатися спортом у нашій країні? Наш вид спорту не є винятком. Дослідження показують мізерний відсоток дітей, які систематично займаються спортом. А я вам відповім чому. Тому що страшно побачити у цьому відображенні самих себе.
Поясню на простому прикладі різницю між нашою культурою взаємин між суперниками та тією, яку я бачив у розвинених країнах.
Що відчуває ваш суперник (а часто й тренер або батьки), коли ви програли, впали чи невдало виступили? Тільки чесно. Правильно — радість. А що він відчуває всередині, коли у вас усе вийшло блискуче, а в нього ні? Думаю, ви й самі здогадуєтеся.
За багаторічними спостереженнями за спортсменами та тренерами на міжнародних змаганнях я дійшов таких висновків.
Умовно назвемо розвинені країни словом «там», а нашу країну — «у нас».
Коли там ти виступив чудово і в тебе все вийшло, люди оцінюють твій результат і твою працю підтримкою та оплесками. У нас це радше виняток, ніж правило. Дуже часто замість щирої радості виникає відчуття власної меншовартості та заздрість — навіть до товариша по команді.
А що відбувається, коли там ти виступив невдало? Підтримки стає ще більше, причому щирої. А що у нас? Навіть якщо тебе показово «підтримали», усередині нерідко виникає радість від чужої невдачі.
Ось і вся різниця.
У такій атмосфері там з’являється шалена мотивація працювати далі, тому що ціна помилки невелика. У нас же за помилку можуть буквально «з’їсти», і дуже часто після цього спортивна кар’єра дитини опиняється під загрозою.
МОТИВАЦІЯ У ДИТЯЧОМУ СПОРТІ
Будь-якому тренеру за час своєї практичної діяльності неодноразово доводиться стикатися з питаннями мотивації, читайте – бажання, при заняттях дітей спортом.
Часто можна почути такі фрази, як від батьків, так і від дітей «він не хоче більше тренуватися», «їй перестало подобатися», «зникло бажання» тощо.
У цій статті я покажу кілька найпоширеніших батьківських помилок, які вбивають мотивацію юного спортсмена.
Перша помилка, якій я присвятив окрему статтю, це амбітність батька (ів), тобто бажання батька та/або матері набагато більше за бажання самої дитини. І вони його пригнічують. У цій ситуації мало хто з дорослих замислюється, що своїми діями і словами насильно (дитина ще не може відстоювати себе) вдиратися в особисті межі і перетворює свою любу дитину на слухняну іграшку, яка виконує бажання дорослих. Ні про яку свободу волі, а тим більше особисту реалізацію, тут не йдеться. Підсумок: виховується слухняний несамостійний раб, який відвідує спортивний зал «з-під палиці» або, що ще гірше, через страх бути відкинутим і позбавленим батьківської любові.
Друга, дуже поширена помилка, випливає із першої. Це всезнаюча мама (можливо і тато, але рідше). В цьому випадку один із батьків забирає на себе роль тренера, самовільно привласнивши собі право управління, втручається в тренувальний процес і «налаштовує сина перед змаганнями», «самостійно вчить дочку елементам», «роздає поради та робить зауваження», намагається принизити в очах дитини значущість авторитету тренера, коли не згоден з його думкою і робить ще багато шкідливого для становлення спортсмена. Але найголовніша шкода полягає в тому, що такі батьки змінюють ставлення до самого тренера та тренувань на гірший бік. Про яку мотивацію тут можна говорити?
